"...йдіть до Радості Світу, лише вона може дати сенс і мету життя.
Справді приклади до всіх людських замірів критерій Радості, і побачиш, то всі вони — не від Бога, не від Духа, а від Темряви.
Де ж вона — Радість? Де загубилася? Що заважає віднайти її? Чи вона в далеких країнах, чи на інших зірках, чи в незримих сферах?
Світовий Базар заважає людям почути нечутний голос Правди, який давно прозвучав над світом з вуст Дитяти Предвічного.
Діти ще інтуїтивно прагнуть до Радості, до Гри, до Свободи, але «дорослі» узурпатори саме супроти дітей спрямовують всю потужність псевдопедагогіки і всю брудну ріку чортівської інформації, фальшивої творчості, щоб уподібнити юні душі собі і зробити з них роботів з капроновими серцями. І зерно, котре могло б дати чарівний плід або квітку Духу — трухне, нікчемніє і породжує мізерію, функціональний гвинтик брехливого, загниваючого «суспільства».
Мертві тягнуть за собою живих.
Мертві породжують мертвих.
Але неможливо довго утримувати Вогонь Духу в лабіринті хитросплетінь. Дитя Духу, котре Мати Світу «в яслах народила, сінцем притрусила Господнього Сина», виростає і, визрівши, струсоне Світ, світ обману і насилля, сутінків та смерті.
І тоді на стеблі Життя виросте суджена квітка Любові, котра напоїть спраглі серця пахощами Небувалого, Неуявного Краю, котрий мариться людям з давніх-давен, котрий заповіданий всім нам Христом і його Синами як ЦАРСТВО СВОБОДИ.
Мій дух назвав його в одному видінні Світонією. Так його звали древні гностики Краєм Світла, так описували махінейці, як Царство Світла, — нерушиме, чисте, неосквернене, дитяче, ніжне, невмируще, незміряне, нетлінне…
Де ж вона? Де вона? Де та Світонія? Про неї мріяли віруючі, поети, страдники, аскети, утопісти, знедолені, повстанці всіх народів…
Її уявляли на небі, в майбутті, в заморських краях…
А вона була і єсть поруч, тут, тепер, у надрах нашої душі. Вона незримо кличе нас до Світу Вічної Казки, до Любові, до Небувалого. Не примари тисячолітніх принижених молінь, не брехливі соціальні утопії, котрі неминуче стають карикатурами і в’язницями духу й тіла, а проникнення в Світ Духу, в Надра Першожиття, повернення до Матері Сущого, до скарбів власної душі…
Я бачив у снах, у видіннях Світонію. Вона пронизує наш світ, вона схожа на цей світ, близька йому, але разом з тим — полярна!
Тут все в рабстві, в нікчемності, плинності, смертності.
Світонія звільняє душу для Вічної Гри по Закону Свободи.
Хтось скаже: ми чули такі містичні байки! Куди нам іти? Кидати живе заради абстракцій? Досить окультних і попівських казок — вони ні до чого не привели, крім забобонів та муки! Є живі люди, є жива Україна, чи Франція, чи Індія, чи Росія! Заради них і варто боротися, діяти!
Я відповім: ти помиляєшся, Друже! Я не кличу до химери. Навпаки — я закликаю залишити химери! І ці химери — наша теперішня свідомість, наука, релігія, виховання, спосіб життя, — коротше кажучи, все, що формує нинішній тип Людини, як затемнений образ Боголюдини, котра захована в надрах душі.
Щоб вона звільнилася, щоб ми повернулися самі до себе, треба збагнути це.
Збагнути глибоко, не інтелектуально, а духовно, суттєво, то ми теперішні — це не ми, це нав’язана нам подоба, сформована світом обману.
І коли ми це збагнемо, тоді стане зрозуміло, що Нове Небо і Нова Земля не в химерних трансцендентних світах, а тут; що Преображення Світу — це Преображення цих матерів, цієї України, цієї Землі, цієї Людини, цієї Природи. Це воскресіння мертвого Лазаря, це воскресіння Христа, покладеного в гробі, це Преображення Фаворське…
І це стане ясно духовним та соціальним шукачам, що Людина Внутрішня незалежна від обставин, що Україна — не географічне, економічне чи політичне поняття, яке можна перекроювати так чи так!
Людина, навіть знищена фізично, не щезає, а навпаки — духовно возвеличується!
Нація, втрачаючи землю, географічний фактор, не зникає, якщо вона збагнула свою духовну сутність, якщо її нетлінний образ відтворився у невимірності душі її Синів. Тоді Нація стає невмирущою!
Треба відкинути ветхе розуміння про себе і про рідний народ, як про щось тимчасове, тлінне, географічно-земне.
Ми ніколи не виникали! Ми ніколи не щезаємо! Ми лише одягаємося у барвисте вбрання планетарної гри для мандрівок по космічних стежинах подвигу чи творчості.
Олесь Бердник. Золоті Ворота.
Справді приклади до всіх людських замірів критерій Радості, і побачиш, то всі вони — не від Бога, не від Духа, а від Темряви.
Де ж вона — Радість? Де загубилася? Що заважає віднайти її? Чи вона в далеких країнах, чи на інших зірках, чи в незримих сферах?
Світовий Базар заважає людям почути нечутний голос Правди, який давно прозвучав над світом з вуст Дитяти Предвічного.
Воістину, сміються над нами Далекі Світи, бо ми сидимо на найбільшому Скарбі Світу, а порпаємося в покидьках, у смітті, в огризках Духу, в сутінках Буття.
По всесвітньому базару
Я століттями блукаю…
Із ягнятами у парі
Лева грізного стрічаю.
У злодіїв знахабнілих
Люд купує власні речі,
І, зітхаючи несміло,
Підлим цінам не перечить.
Жеребців праісторичних
Пропонують конокради
Для видовищ ідилічних,
Для ганебного параду.
Все змішалося у вирі
Велелюдного базару —
Люди воєн, люди миру,
І реальності й примари!
Пропонують черні п’яній
Із-під смокінгів та мантій
Низки перлів череп’яних
І фальшивих діамантів.
Лише я в юрбі никаю
Не для жадоби грабунку,
— Власне серце відкриваю
Для безцінного дарунку.
Чорним роєм ходять люди,
Серце мацають скептично:
— А навіщо годна буде
Річ тривожна і незвична?
Я пояснюю потиху:
— Вірне серце — друг надійний,
З ним не згинеш серед лиха,
Вир здолаєш неспокійний,
З ним перейдеш довгі гони.
Як у казці дивовижній!..
— Хай від казки бог боронить,
Не протягнеш з нею й тижня!
Непотрібні нам химери
Совістливі, бунтівливі:
Зробим серце з полімерів —
Безвідмовне і щасливе!
По базару я никаю,
Людям щирість пропоную,
Та ніяк не напитаю,
Хто дарунок мій купує!
Все даремно, все даремно!
Цілі всі мої товари.
Над базаром вечір темний,
В небі плинуть сірі хмари…
Люд розходиться додому.
Я тамую в серці муку,
Пересилюю утому
І кладу Любов їм в руки…
— Ось, погляньте, любі друзі.
То коштовність не маленька,
У скорботі і у тузі
Вам служитиме вірненько!
Люди дивляться, хихочуть.
Потішаються з Любові.
І ніхто її не хоче
Навіть даром, безкоштовно…
А базарище пустіє.
Наливається імлою…
А у небі Зорі мріють
І… сміються наді мною…
Діти ще інтуїтивно прагнуть до Радості, до Гри, до Свободи, але «дорослі» узурпатори саме супроти дітей спрямовують всю потужність псевдопедагогіки і всю брудну ріку чортівської інформації, фальшивої творчості, щоб уподібнити юні душі собі і зробити з них роботів з капроновими серцями. І зерно, котре могло б дати чарівний плід або квітку Духу — трухне, нікчемніє і породжує мізерію, функціональний гвинтик брехливого, загниваючого «суспільства».
Мертві тягнуть за собою живих.
Мертві породжують мертвих.
Але неможливо довго утримувати Вогонь Духу в лабіринті хитросплетінь. Дитя Духу, котре Мати Світу «в яслах народила, сінцем притрусила Господнього Сина», виростає і, визрівши, струсоне Світ, світ обману і насилля, сутінків та смерті.
І тоді на стеблі Життя виросте суджена квітка Любові, котра напоїть спраглі серця пахощами Небувалого, Неуявного Краю, котрий мариться людям з давніх-давен, котрий заповіданий всім нам Христом і його Синами як ЦАРСТВО СВОБОДИ.
Мій дух назвав його в одному видінні Світонією. Так його звали древні гностики Краєм Світла, так описували махінейці, як Царство Світла, — нерушиме, чисте, неосквернене, дитяче, ніжне, невмируще, незміряне, нетлінне…
Де ж вона? Де вона? Де та Світонія? Про неї мріяли віруючі, поети, страдники, аскети, утопісти, знедолені, повстанці всіх народів…
Її уявляли на небі, в майбутті, в заморських краях…
А вона була і єсть поруч, тут, тепер, у надрах нашої душі. Вона незримо кличе нас до Світу Вічної Казки, до Любові, до Небувалого. Не примари тисячолітніх принижених молінь, не брехливі соціальні утопії, котрі неминуче стають карикатурами і в’язницями духу й тіла, а проникнення в Світ Духу, в Надра Першожиття, повернення до Матері Сущого, до скарбів власної душі…
Я бачив у снах, у видіннях Світонію. Вона пронизує наш світ, вона схожа на цей світ, близька йому, але разом з тим — полярна!
Тут все в рабстві, в нікчемності, плинності, смертності.
Світонія звільняє душу для Вічної Гри по Закону Свободи.
Хтось скаже: ми чули такі містичні байки! Куди нам іти? Кидати живе заради абстракцій? Досить окультних і попівських казок — вони ні до чого не привели, крім забобонів та муки! Є живі люди, є жива Україна, чи Франція, чи Індія, чи Росія! Заради них і варто боротися, діяти!
Я відповім: ти помиляєшся, Друже! Я не кличу до химери. Навпаки — я закликаю залишити химери! І ці химери — наша теперішня свідомість, наука, релігія, виховання, спосіб життя, — коротше кажучи, все, що формує нинішній тип Людини, як затемнений образ Боголюдини, котра захована в надрах душі.
Щоб вона звільнилася, щоб ми повернулися самі до себе, треба збагнути це.
Збагнути глибоко, не інтелектуально, а духовно, суттєво, то ми теперішні — це не ми, це нав’язана нам подоба, сформована світом обману.
І коли ми це збагнемо, тоді стане зрозуміло, що Нове Небо і Нова Земля не в химерних трансцендентних світах, а тут; що Преображення Світу — це Преображення цих матерів, цієї України, цієї Землі, цієї Людини, цієї Природи. Це воскресіння мертвого Лазаря, це воскресіння Христа, покладеного в гробі, це Преображення Фаворське…
І це стане ясно духовним та соціальним шукачам, що Людина Внутрішня незалежна від обставин, що Україна — не географічне, економічне чи політичне поняття, яке можна перекроювати так чи так!
Людина, навіть знищена фізично, не щезає, а навпаки — духовно возвеличується!
Нація, втрачаючи землю, географічний фактор, не зникає, якщо вона збагнула свою духовну сутність, якщо її нетлінний образ відтворився у невимірності душі її Синів. Тоді Нація стає невмирущою!
Треба відкинути ветхе розуміння про себе і про рідний народ, як про щось тимчасове, тлінне, географічно-земне.
Ми ніколи не виникали! Ми ніколи не щезаємо! Ми лише одягаємося у барвисте вбрання планетарної гри для мандрівок по космічних стежинах подвигу чи творчості.
Олесь Бердник. Золоті Ворота.
